Мало знайдеться в історії не тільки України, а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 рр. В нашій історії є чорна смуга знущань над українським народом. Два роки українці страждали від жорстокості влади, дії якої призвели до голодомору. Лише згадка про цю жахливу за своїм масштабом подію викликають мурашки жалю, смуту та сльози за тих, хто помер страшною смертю в той тяжкий час для української нації. Ми повинні пам'ятати , яку жахливу ціну заплатив український народ за право жити. У ті жахливі часи сталінського терору кожен прожитий день був подвигом. Але побачений світанок не втілював надії. Сонце не зігрівало голодних очей, та холодних, обідраних душ. Голодомор приніс не лише страждання і мученицьку смерть. Він приніс на українську землю страх, який досі живе серед нас. Лише правда про геноцид українського народу і пам'ять про кожного невинного убієнного може звільнити націю від цього страшного спадку. Нашим обов’язком є збереження не тільки пам’яті тих, чиє життя погасло наче свічка, яка так і не встигла розгорітися, а і прислухатися до тих, хто був безпосереднім очевидцем та учасником жахливих подій, хто ще є поміж нас. Про тих хто досі пам’ятає весь трагізм тієї епохи, хто й досі вночі прокидається від найболючіших снів, які не дають забути весь біль від побаченого в дитинстві. Однією з вижившихих героїв є Заворотня Ніна Харлампіївна, яка розказувала свою історію учням 9-А класу. Вона з сльозами на очах весь час повторювала: "Що ми повинні пам’ятати минуле. Пам’ятати найболючіше, не забувати страждань, через які пройшов український народ” .Ніна Харлапіївна і її сім’я вижила за велінням долі. Одного дня її батько не попрощавшись пішов з дому. Всі гадали , що він загинув ,але навіть сил плакати у них не було. Через чотири дня він повернувся ,але не сам з ним було ще три людини в яких в руках були мішки з борошном, крупою та іншим. Всі неймовірно зраділи коли батько їм приготував такі омріяні галушки. За допомогою цих продуктів вижили не тільки вони , а ще й деякі їхні сусіди. Навіть у таку лиху годину ні хто і ні кого не залишав у біді. Чого тільки заплакані очі тієї безневинної дитини не бачили. По дорозі з дому до кухні дівчинка разом зі своїм молодшим братом побачили двох рудих коняк з возом, у якому було багато бездиханних тіл. Двоє людей кидали у велику чорну яму мертві тіла, але діти замітили що хтось підняв руки , з жахливим криком вони побігли додому і ще декілька днів вони не могли прийти до тями після пережитого страху. По закінченню своєї розповіді вона сказала: «Той, хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього». Я вважаю, що моє покоління просто не має права забувати ті жахливі моменти, що пережили батьки наших дідусів. Голодомор 32–33 років був справжнім випробуванням для українського народу, і на жаль, не у всіх вистачило сил пройти його. Людей, що мусили відчути ті жорстокі катування, залишилось небагато, і ми забов’язані піклуватись про них. Своїм ставленням до майбутнього, та серйозністю намірів, ми повинні довести, що український народ не дарма пройшов пекло в ті роки , втративши безліч ненароджених геніїв. Давайте не забудемо 24 листопада о 19.32 за місцевим часом запалити свічки і вшановувавши хвилиною мовчання пам'ять загиблих українських людей від голодомору.Та важливо, щоб свічі пам’яті були і в душі кожного українця.