Про голодомор вустами і серцями учнів 6 – А класу

    Голодомор 1932–1933 років в Україні – не лише найбільша гуманітарна катастрофа в історії людства, а й незагоєна рана вітчизняної історії, ще одна «вічна» проблема української політичної й публіцистичної думки.

    Ставлення до Голодомору (а воно далеко не однозначне в сучасному суспільстві) – своєрідний критерій морального, духовного, ідейного розвитку людей, своєрідний іспит на патріотизм для політичних партій і громадських організацій.

   Голодомор. Що розуміємо під цим словом? Які емоції викликає оте, здавалося, просте поєднання літер? Співчуття чи жаль, скорботу чи страх? А може, лише байдужість у наших серцях і намагання закрити очі й вуха й мовчати… забути і вкотре вбити наших дідів і прадідів? Адже саме так зробили деякі народні депутати кільканадцять місяців тому, не визнавши Геноцидом навмисне зморення голодом 10 мільйонів ні в чому не винних селян. Ні, не дозволимо…Не це шукали в полі по ночах голодні спухлі діти в далекому 1932-му. Сором тим, хто так вчинить, але Бог є на світі і він їм суддя.

     На душі щемить, а на очах сльози – прикро… Боляче за наш народ, що пережив не лише демографічний, а й національний удар. Українців поставили на коліна, зламали, витиснули всі соки, подерли пазурами до крові, вийняли серце й розтоптали. І це хвилює мене. Я не дозволю нехтувати душами тих, хто загинув голодною смертю… Вірю, молюся, пам’ятаю і запалюю свічу – свічу скорботи…

                                     Голодна смерть, напевно, найстрашніша.                                
                                       Вона повільна, довга і тяжка,                                      
Жахлива і пекельна, найлютіша,
Бо зводить з розуму й така тривка...
А це ж було... І ніде правди діти,
Що заподіяли цю смерть більшовики.
Дорослі мерли, старики і діти —
Це геноцид кривавої руки.
Щоб наш народ нескорений здолати,
Що прагнув волі і в борні стояв.
Його рішили в чорнозем загнати,
Щоб голову вже більше не підняв.
Вмирали сім’ї, вимирали села...
Бо все забрали, що народ зростив.
Статистика доволі невесела...
Мільйони більшовицький кат згубив.
А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,
Як голодом морили чесний люд.
Бо ж пам’ять у народу не забрати...
Й не знищити, не змити, наче бруд.
Вона передалась нам генетично,
Й живе у нас завжди з маленьких літ.

І буде жити в Україні вічно,
То ж хай про це почує цілий світ!